Автор Особиста історія майора морської піхоти Сергія Волинського, відомого як «Волина», – це концентрований літопис українського спротиву останнього десятиліття. Від молодого офіцера в окупованій Керчі до командира, який очолив прорив на «Азовсталь», він пройшов через усі кола війни, включаючи полон та системні виклики всередині армійської вертикалі.
Це не просто мемуари, а жорстка фіксація фактів, які часто залишаються за лаштунками офіційних звітів. Волинський називає речі своїми іменами: зраду командирів, провали в забезпеченні морпіхів та трагедії, які держава досі офіційно не визнала. Його розповідь – це маніфест за чесну розмову про поразки, без якої ми ризикуємо повторювати їх знову і знову.
У 2014 році 501-й батальйон берегової оборони в Керчі став одним із перших об’єктів російської агресії. Для молодого випускника львівської академії Сергія Волинського це було зіткнення з реальністю, до якої не готували підручники. Поки державна вертикаль хиталася, військові опинилися в ізоляції. Моральний тиск росіян та відсутність чітких наказів призвели до масової зради.
Командир частини Саєнко не просто здався – він привів ворожого генерала на територію підрозділу. У відповідь Волинський із групою вірних офіцерів забарикадувався в кімнаті нарад, використовуючи сейфи як щити та сітки від ліжок як захист на вікнах. Вони вимагали вигнати окупантів і зрештою пішли зі зброєю в підпілля, чекаючи на евакуацію. Фінал цієї драми був невтішним:
- із батальйону чисельністю в 300 осіб на материкову Україну виїхало лише 20;
- більшість особового складу залишилася служити Російській Федерації;
- ті, хто вийшли, стали скелетом для відновлення морської піхоти з нуля.
Волинський згадує, що навіть після 2014 року морська піхота залишалася «пасинком» у військовій стратегії. До 2018 року батальйони виконували завдання на «пластмасових» незахищених «Хаммерах», де броньованим було лише лобове скло. Попри те, що морпіхи діяли як агресивна штурмова сила, їхнім забезпеченням займалися за залишковим принципом.
24 лютого 2022 року почалося для 36-ї бригади під канонаду авіаударів на Маріупольському напрямку. Попри знання місцевості, сили були надто нерівними. Основним фактором швидкого оточення стала повна перевага ворога в повітрі та відсутність української ППО. Морпіхи трималися зубами за кожен будинок у Волонтерівці, проте ворог поступово відтісняв їх до заводу імені Ілліча.
Криза командування настала 12 квітня. Комбриг Баранюк, не погоджуючись із наказом Залужного йти на «Азовсталь», спробував вирватися в бік Запоріжжя. Його група зникла, а пізніше стало відомо про його полон. Дві спроби прориву на захід закінчилися великими втратами. Тоді Волинський, взявши відповідальність на себе, розробив зухвалий план з’єднання з полком «Азов».
Це було справжнє диво, засноване на ефекті несподіванки. Близько 250 бійців нанесли на свою техніку ворожі знаки Z та V і на вимкнених фарах проїхали через центральні блокпости міста. Кулеметник «Батя» просто крикнув ворогам: «Свої!», і колона безперешкодно дісталася «Азовсталі», де розпочався останній етап оборони.
На «Азовсталі» Волинський став одним із головних голосів оточеного гарнізону. Його звернення до Папи Франциска та Реджепа Ердогана мали на меті не лише порятунок людей, а й максимальне «підсвічування» трагедії у світі. Рішення про вихід у полон було наказом вищого керівництва, яке обіцяло дотримання міжнародних конвенцій росіянами. Реальність виявилася іншою.
Сергій Волинський із начальником штабу виходили останніми, лише після того, як завод покинули всі підлеглі морпіхи. Оленівська колонія зустріла їх катуваннями та допитами. Росіян найбільше цікавили деталі прориву з заводу Ілліча та примус до зізнань у «воєнних злочинах» проти цивільних. Волинський згадує, як у дисциплінарних ізоляторах люди виживали лише завдяки братерству – один із побратимів буквально годував його і допомагав справляти нужду, коли тіло було понівечене допитами.
Після обміну, який відбувся за посередництва Туреччини, «Волина» зіткнувся з несподіваним холодом з боку рідного відомства. Попри медійність та унікальний бойовий досвід, Командування морської піхоти не виявило зацікавленості у його службі. Замість посад, що відповідали б його рівню, йому двічі пропонували призначення в сухопутні бригади з пониженням. Це змусило офіцера завершити службу в Збройних силах.
На думку Волинського, така реакція системи обумовлена небажанням аналізувати помилки Маріуполя. Держава не винесла уроків з Іловайська та Дебальцевого, що призвело до нової трагедії. Сьогодні майор зосередився на громадській діяльності:
- робота благодійного фонду «Сталеві» для допомоги ветеранам;
- реалізація проєкту «Прапор надії» як символу пам’яті про полонених;
- реабілітація та реінтеграція бійців у цивільне життя.
Найболючішою темою сучасності Волинський вважає операцію в Кринках, яку він називає велетенським провалом і пеклом для морської піхоти. Ключовий прорахунок – відсутність об’єктивної розвідки та ігнорування реальної ситуації на користь «переможних треків». Коли стало зрозуміло, що тактичного успіху в перший тиждень немає, операцію не зупинили, прирікаючи людей на загибель у воді та на холодному березі.
Логістика була катастрофічною. Бійці переправлялися на надувних човнах без рятувальних жилетів під постійним вогнем ворожої авіації та КАБів. Командування, зокрема генерал Содоль, на думку Волинського, має понести пряму відповідальність за те, що людей залишили без підтримки ППО та артилерії в умовах, де неможливо було навіть обладнати позиції через підтоплення ґрунту.
«Я впевнений, що це тисячі людей. Мені відомо, що понад тисячу військовослужбовців зараз рахуються безвісти зниклими. Це велетенський провал, трагедія і пекло», – підсумовує майор.
Без визнання цих помилок на державному рівні, вважає «Волина», армія приречена на повторення сценаріїв, де за політичні амбіції або страх доповісти погані новини платять життями кращих піхотинців. Чесна розмова про Кринки та Маріуполь – це єдиний спосіб врятувати майбутнє морської піхоти.
Коментарі