Автор Для художниці Тетяни Дзядик іконопис – це не просто ремесло, а глибока медитація та спосіб знайти внутрішню опору в часи хаосу. Сьогодні вона поєднує створення сакральних образів із активним волонтерством у Кропивницькому, доводячи, що мистецтво може бути справжньою розрадою для тих, хто приходить до нього з важким серцем.
Тетяна виросла у творчій родині, де цінували працю руками. Вона зізнається: їй подобається відчувати матеріал, будь то в’язання чи навіть ремонт сараю. Професійний шлях розпочався з потужної академічної бази в університеті Кропивницького, де викладали випускники найкращих художніх академій країни. Проте до ікон її привів випадок — запрошення на місцевий комбінат золотого шитва.
Це було місце, де створювали літургійне вбрання та образи, вишиті золотом і оздоблені камінням. Оскільки за каноном вишивати лики не дозволялося, комбінату потрібні були майстри пензля. Перша спроба Тетяни написати образ Христа була занадто живописною: із синіми та жовтими відтінками. Їй довелося фактично перевчатися, опановуючи «земляну» гаму та суворі канони.
Зараз майстриня працює у складній багатошаровій техніці. Процес створення ікони включає:
- підготовку дерев’яної дошки з нанесенням левкасу;
- створення рельєфу на шарі червоної глини;
- багатошарове нанесення фарб від темного до світлого;
- роботу над позолотою за допомогою поталі.
Тетяна пише повільно, використовуючи іноді пензлі в одну волосину. Вона наголошує: іконопис – це особливий стан. Під час роботи майстриня не вживає алкоголь, уникає лайки та шукає цілковитого спокою, аби світло в роботі ніби «виходило зсередини».
Попри поширену думку, що написання ікон – чоловіча справа, Тетяна ніколи не відчувала дискримінації. Її навіть запрошували до Києво-Печерської лаври, проте вона відмовилася через тодішню приналежність монастиря до московського патріархату. Щодо сакральності, у художниці власна філософія: вона не освячує готові роботи сама.
«Я завжди кажу: беріть, ідіть до свого батюшки. Бо сенс не у воді. Ви ж, коли купуєте хрестик для дитини, не питаєте ювеліра, чи він постив. Ви берете річ – і несете її до свого священника», – пояснює вона.
Громадська активність Тетяни почалася ще з Революції Гідності та участі у жіночому русі «Дія». Спілкування з жінками-лідерами з прифронтового Краматорська та інших міст дало їй розуміння: жінки – це величезна сила. Разом із подругами вона власноруч перетворила занедбане складське приміщення на відомий тепер волонтерський простір КропХаб.
Тут усе зроблено руками активістів та ветеранів. Спочатку це був цех із плетіння сіток та приготування їжі, але згодом простір став психологічною гаванню. З початком повномасштабного вторгнення Тетяна взяла на себе відповідальність за текстиль, фасуючи допомогу в режимі «вулика».
Сьогодні КропХаб став місцем арттерапії. Тетяна навчає живопису дорослих, які через війну шукають спосіб висловити свій біль. Вона впевнена, що малювати можуть усі, головне – подолати шкільні комплекси. На заняттях вони не бояться чорного кольору, адже без контрасту неможливо побачити світло.
Під час війни іконопис набув нового значення. Люди замовляють образи, коли відчувають порожнечу чи страх за близьких. Тепер маленькі ікони від Тетяни Дзядик разом із захисними молитвами та календарями їдуть у волонтерських посилках на передову та у шпиталі. Для самої майстрині творчість — це спосіб підзарядити власний «павербанк» енергії, аби мати змогу підтримувати інших.
Коментарі